Швидка цифровізація економіки та активний розвиток електронної комерції значно змінили значення доменного імені для сучасного бізнесу. Якщо раніше домен здебільшого виконував технічну роль адресації, то сьогодні він став повноцінним елементом комерційної ідентичності, інструментом комунікації зі споживачем і водночас об’єктом правової охорони.
За даними Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD), упродовж 2013-2023 років частка малих і середніх підприємств у роздрібній торгівлі, які приймають онлайн-замовлення, майже подвоїлася – з 23 % до 43 %, а 67 % таких компаній уже мають власний вебсайт. У сфері оптової торгівлі цей показник ще вищий, власний вебсайт мають 85 % малих і середніх підприємств.1 Подібну динаміку фіксує і Eurostat: у 2024 році електронні продажі здійснювали 24 % підприємств ЄС, тоді як у 2014 році таких було 17 %, а частка обороту, сформованого завдяки електронним продажам, зросла з 14 % до 19 %.2
Одночасно можна спостерігати розширення і доменного простору. За інформацією Verisign, станом на кінець IV кварталу 2025 року у світі було зареєстровано 386,9 млн доменних імен у всіх доменах верхнього рівня.3 За таких умов доменне ім’я виконує вже не тільки технічну функцію адресації, а й слугує цифровим позначенням бізнесу, каналом комунікації зі споживачем і точкою входу до товарів та послуг бренду.
Із посиленням ролі доменів закономірно зростає і кількість конфліктів, пов’язаних із ними. За даними World Intellectual Property Organization (WIPO), у 2024 році за зверненнями правовласників зі 133 країн було відкрито 6 168 справ у межах процедур Uniform Domain-Name Dispute-Resolution Policy (UDRP) та національних ccTLD-механізмів, а у 2025 році WIPO адмініструвала вже 6 282 справи, що стало найвищим показником за весь період існування цього механізму.4; 5
З огляду на це, спір щодо доменного імені сьогодні не варто розглядати лише як технічне питання адміністрування адресного простору. У багатьох випадках домен виступає інструментом комерційної ідентифікації бренду, а його неправомірне використання стає способом перехоплення споживчого трафіку, імітації офіційної присутності правовласника, реалізації контрафактної або нелегально ввезеної продукції, а також нав’язування фіктивних послуг, зокрема сервісного обслуговування. Тому доменний спір – це не просто вузькотехнічний конфлікт, а один із практичних проявів порушення прав на бренд у цифровому середовищі.
У таких умовах ефективний захист вимагає не одного універсального рішення, а стратегічно побудованої комбінації правових інструментів: від оперативного досудового реагування до судового захисту, спеціалізованої адміністративної процедури у WIPO та, в окремих випадках, кримінально-правових механізмів. Саме правильний вибір стратегії визначає, чи обмежиться правовласник лише фіксацією порушення постфактум, чи зможе реально відновити контроль над цифровою присутністю свого бренду в цілому.
Ключовою специфікою українських доменних спорів є те, що правовий режим домену .UA та, наприклад, com.ua чи in.ua відрізняється не лише з технічного, а й з юридичного погляду. Саме ця відмінність значною мірою визначає і рівень ризиків для правовласника, і вибір належного інструменту захисту. Якщо для приватного доменного імені другого рівня в зоні .UA діє попередній фільтр, пов’язаний із наявністю прав на торговельну марку, то для публічних доменів другого рівня, у межах яких реєструються домени третього рівня, такого фільтра не встановлено.6; 7
Регламент, що визначає особливості реєстрації приватних доменних імен другого рівня в домені .UA, прямо передбачає: делегування таких доменних імен можливе лише за умови, що відповідне доменне ім’я або його компонент другого рівня за написанням збігається зі знаком, право на використання якого в Україні належить відповідному реєстранту. Водночас регламент поширюється не тільки на знаки, зареєстровані за свідоцтвом України, а й на позначення, які мають правову охорону на території України на підставі міжнародної реєстрації. Окремо врегульовано й практичні аспекти, що часто мають значення для брендів: якщо знак містить словесний елемент, який охороняється, делегування можливе саме за цією словесною частиною; для кириличних позначень також передбачено можливість латинської транслітерації.6
Саме тому домен другого рівня в зоні .UA є порівняно краще захищеним від найпростіших форм кіберсквотингу. У межах такої моделі порушнику недостатньо лише подати заявку раніше за правовласника – він ще має пройти верифікацію через підтвердження прав на відповідний знак. Це, звісно, не усуває всіх можливих конфліктів, однак суттєво підвищує бар’єр для недобросовісної реєстрації. Саме цим пояснюється, чому значна частина проблем у домені .UA виникає не на етапі первинного делегування, а вже під час подальшого використання домену, зміни реєстранта або спору щодо прав на саму торговельну марку.
Інакше ситуація виглядає у публічних доменах другого рівня, таких як com.ua, in.ua, net.ua, org.ua, а також у географічних доменах на кшталт kyiv.ua, lviv.ua, odesa.ua. У відкрито оприлюднених роз’ясненнях Hostmaster прямо вказано, що такі домени є доступними для всіх без обмежень. А Регламент публічного домену свідчить, що в цій моделі ключове значення для реєстрації мають дані про саме доменне ім’я та про реєстранта як контактний об’єкт; попередня перевірка прав на торговельну марку як обов’язкова передумова реєстрації не передбачена.7; 8
Саме ця відмінність робить публічні домени найбільш вразливими до недобросовісних практик. Якщо в зоні .UA певний захисний механізм частково закладений уже в самій моделі делегування, то в доменах на кшталт brand.com.ua або brand.in.ua правовласник нерідко дізнається про проблему вже після того, як сайт починає функціонувати, коли через нього реалізують контрафактну нелегально ввезену продукцію, імітують офіційний сервісний центр відповідного бренду або в інший спосіб вводять споживача в оману. Інакше кажучи, для .UA більш характерною є модель превенції, тоді як для публічних доменів модель реагування post factum.
Окрему практичну складність становлять ситуації, коли права на торговельну марку переходять до нового власника, але контроль над доменним іменем залишається за попереднім реєстрантом або технічно не синхронізується з переходом прав на знак. Регламент .UA передбачає можливість зміни інформації про доменне ім’я, зокрема номера знака та реєстранта, однак новий знак і новий контактний об’єкт мають відповідати вимогам регламенту, а перевірку такої відповідності здійснює чинний реєстратор доменного імені.6 З цього випливає, що навіть тоді, коли перехід прав на торговельну марку є юридично безспірним, сам перехід контролю над доменом не настає автоматично як технічний наслідок такого переходу. Особливо ця проблема відчувається у складних справах під час звернення стягнення на торговельну марку, примусового продажу активів, корпоративної реструктуризації або банкрутства.
Саме тому для правовласника у спорах щодо доменних імен принципово важливо насамперед правильно визначити, з якою саме доменною моделлю він має справу. У приватному домені другого рівня .UA базова логіка спору часто пов’язана з правами на сам знак, належністю реєстрації та процедурою переделегування. У публічних доменах фокус зміщується на припинення порушення, фіксацію недобросовісного використання позначення та оперативне реагування через суд, хостинг-провайдера, реєстратора або інші механізми захисту. Саме з урахуванням цього і має будуватися будь-яка правова стратегія у доменному спорі.
Окремої уваги у спорах щодо доменних імен потребує модель порушення, за якої домен використовується не для прямого продажу товару, а для створення враження офіційного сервісного центру, гарантійного обслуговування, авторизованого ремонту або іншої форми післяпродажної підтримки бренду. Практична небезпека такої моделі полягає в тому, що вона одночасно поєднує кілька складових порушення: неправомірне використання торговельної марки, формування у споживача хибного уявлення про зв’язок з правовласником, а також репутаційний ризик, що виникає через асоціацію неякісного або фіктивного сервісу безпосередньо з відповідним брендом.
Юридично такий випадок вважається складнішим ніж звичний кіберсквотинг. Якщо у звичайному спорі щодо домену найбільш важливе питання пов’язане із тотожністю чи подібністю імені домену до рівня змішування із торговельною маркою, то у випадку фіктивного сервісного центру варто оцінювати і наявність таких особливостей як створення враження офіційної присутності виробника чи його сервісного партнера. Такими особливостями можуть бути використання термінів «офіційний сервіс», «авторизований центр», «гарантія виробника», «ремонт техніки бренду», використання бренду імені у доменному імені, назві сторінки, інформації про контакти тощо; наявність копій стилістичних особливостей, комерційної продукції чи гарантій, які характерні для офіційної мережі бренду.
Також саме такий фіктивний сервіс створює особливий вид шкоди для правовласника. Якщо у випадку продажу контрафактного товару негативний досвід покупця пов’язують перш за все із продавцем, то у випадку псевдосервісного центру незадовільний ремонт, відмову у гарантійних послугах, використання неоригінальних комплектуючих чи стягнення коштів за відсутні послуги майже завжди пов’язують самим споживачем із брендом. У результаті таких дій шкода завдається не лише майновим інтересам правовласника, а й його діловій репутації, що має самостійне значення для вибору способу та стратегії захисту.
Примітно, що практика спорів із застосуванням позначення BOSCH найбільш яскраво ілюструє, чому зазначена модель така чутлива. У цьому випадку мова не тільки про застосування торговельної марки в доменному імені, але і про те, яким чином цей ресурс позиціонує себе перед споживачем як магазин, що реалізує офіційну продукцію, як сервісний центр, як суб’єкт звернення за гарантійною підтримкою, як майданчик для звернення щодо ремонту техніки відповідного бренду. Тобто, ця комбінація доменного імені, змісту сайту та характеру послуг, що надаються, створює ризик змішування, що виходить далеко за технічну суперечку щодо домену.12; 16
Для правовласника така суперечка щодо фіктивного сервісу особливо важлива тим, що не тільки необхідно фіксувати доменне ім’я та використання торговельної марки, але і ті чи інші заяви щодо гарантій, офіційності, надання сервісу, відновлення техніки тощо, оскільки саме ці елементи дозволяють довести, що мова не тільки про використання торговельної марки в доменному імені, але і про введення споживача в оману щодо походження послуг і статусу особи, яка ці послуги надає.
Отже, фіктивний сервіс можна розглядати як окрему, більш небезпечну модель порушення, що не тільки посягає на право на торговельну марку, але і впливає на довіру споживача до бренду як джерела якісного товару, гарантій, належного надання послуг тощо, і в цьому разі мова може бути тільки про припинення порушення, переделегування домену, припинення доступу до ресурсу та навіть відшкодування шкоди щодо репутаційного впливу.
Попри наявність досудових механізмів реагування, саме судовий захист у доменних спорах залишається базовим інструментом. Його ключова перевага полягає в тому, що в межах одного провадження можна поєднати кілька способів захисту: заборону використання позначення, припинення порушення прав на торговельну марку, переделегування доменного імені, відшкодування шкоди, а також застосування заходів забезпечення доказів і забезпечення позову. Саме така сукупність способів дозволяє не лише зафіксувати порушення, а й реально відновити контроль над цифровою присутністю бренду.
Показовою у цьому контексті є справа № 757/19365/19-ц. Як випливає з матеріалів справи, спір охоплював не лише питання використання знаків Robert Bosch GmbH у мережі Інтернет, а й вимоги про припинення такого використання в доменних іменах і на відповідних вебсайтах. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14.12.2020 позов Robert Bosch GmbH про захист прав на знаки для товарів і послуг було задоволено.12 Водночас ця справа добре демонструє ще одну особливість доменних спорів: навіть коли правовласник отримує позитивне рішення, спір рідко завершується на рівні першої інстанції. Постановою Верховного Суду від 19.10.2022 касаційну скаргу Robert Bosch GmbH було задоволено частково, попередню постанову Київського апеляційного суду скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Надалі постановою Київського апеляційного суду від 27.02.2023 рішення суду першої інстанції в оскарженій частині було залишено без змін.13; 14
Для доменних спорів така процесуальна історія є важливою, оскільки показує, що судовий захист у цій категорії справ часто вирішує одразу кілька завдань: встановлює межі допустимого використання знака в цифровому середовищі, визначає належний спосіб захисту, а також перевіряє, чи може вимога про переделегування доменного імені бути ефективним способом поновлення порушеного права. У таких спорах особливо важливо правильно сформулювати позовні вимоги, оскільки сама лише заборона використання позначення не завжди усуває джерело порушення, якщо доменне ім’я продовжує залишатися під контролем особи, яка не має прав на відповідне позначення.
Ще виразніше значення судового захисту можна спостерігати у справі № 910/1147/25. Ухвалою Господарського суду м. Києва від 24.02.2025 було застосовано заходи забезпечення позову у спорі за позовом Robert Bosch GmbH до ТОВ «Европа Тек Україна» та ТОВ «Інтернет Інвест». А вже рішенням від 04.06.2025 суд задовольнив позов повністю: заборонив використання відповідних знаків для товарів і послуг, зобов’язав переделегувати доменне ім’я ukraine-bosch.com на користь Robert Bosch GmbH та стягнув із ТОВ «Інтернет Інвест» 150 000 грн немайнової (моральної) шкоди.15; 16 Саме ця справа наочно демонструє, чому суд залишається центральним механізмом захисту в доменних конфліктах. По-перше, суд може поєднати вимогу про припинення порушення із вимогою про переделегування домену. По-друге, він здатний оцінити не лише сам факт використання доменного імені, а й поведінку всіх залучених суб’єктів – від особи, яка використовує позначення, до реєстратора, якщо його участь є релевантною для збереження або припинення порушення. По-третє, саме в суді можливо поставити питання про репутаційні наслідки неправомірного використання бренду, якщо споживач пов’язує негативний досвід не з конкретним продавцем, а з самим правовласником.15; 16
Додатково цю логіку підтверджує справа № 910/2948/24 за позовом Miele & Cie. KG. У цій справі суд досліджував не лише питання використання позначення Miele у доменному імені, а й ширшу цифрову інфраструктуру порушення. У межах справи застосовувалися заходи забезпечення доказів та заходи забезпечення позову, а спір охоплював кілька пов’язаних доменних імен та залучених цифрових посередників. Це демонструє, що судовий захист часто має бути спрямований не лише проти формального користувача доменного імені, а проти всієї пов’язаної системи суб’єктів та сервісів, які забезпечують функціонування порушення.17; 18; 19 Не менш важливим у цій справі є й процесуальний аспект: вона ще раз підтверджує, що у доменних спорах саме раннє процесуальне реагування часто є критичним для ефективності майбутнього рішення.
Саме тому у цій категорії справ вирішальне значення має не лише наявність прав на торговельну марку, а й здатність правовласника своєчасно зафіксувати фактичну модель порушення. Особливістю доменних спорів є те, що цифрові сліди є вкрай динамічними: змінюється наповнення сайту, редагуються контактні дані, перемикаються перенаправлення, зникають згадки про гарантію чи сервіс, оновлюються реквізити для оплати, переоформлюється доменне ім’я. Саме тому початковий етап фіксації доказів часто визначає перспективу всього подальшого захисту.
Базова доказова конструкція у доменних спорах охоплює щонайменше кілька блоків. По-перше, це документи, що підтверджують права на позначення: свідоцтво України на торговельну марку або міжнародна реєстрація, чинна в Україні, а також перелік товарів і послуг, для яких надається охорона. По-друге, це фіксація самого доменного імені та змісту вебсайту: назва домену, дата перегляду, структура сторінок, використання бренду в доменному імені, у заголовках сторінок, описах товарів і послуг, метатегах, елементах оформлення, відомостях про гарантію, сервісне обслуговування чи офіційний статус ресурсу. По-третє, це докази комерційної активності: ціни, порядок оформлення покупки, реквізити для оплати, способи доставки, дані продавця, умови гарантії чи ремонту. По-четверте, це відомості, що дозволяють встановити зв’язок між доменом, сайтом і конкретною особою: дані WHOIS, інформація від реєстратора, відомості про хостинг-провайдера, співпадіння телефонів, електронні адреси, адреси обслуговування, банківські реквізити, профілі на маркетплейсах тощо.
Процесуально така фіксація закріплюється законодавством. Господарський процесуальний кодекс України і Цивільний процесуальний кодекс України прямо відносять до електронних доказів, зокрема, вебсайти, сторінки, текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі, що можуть зберігатися, у тому числі в мережі Інтернет.9; 10 Це означає, що зміст вебресурсу, архітектура сторінок, технічні дані та цифрові сліди використання позначення мають у доменних спорах не допоміжне, а повноцінне доказове значення.
Окрему увагу слід приділити належній формі таких доказів. Важливо зафіксувати порушення таким чином, щоб надалі можна було підтвердити автентичність змісту вебсторінки, дату фіксації, джерело отримання інформації та її зв’язок саме з конкретним доменним іменем. Саме тому необхідно зберігати не лише візуальний вигляд сторінки, а й HTML-код, результати перевірки перенаправлення, дані WHOIS, рекламні оголошення на агрегаторах і маркетплейсах, а також технічні відомості щодо IP-адреси, хостингу та інших зв’язків між пов’язаними ресурсами. У випадку спору саме така сукупність доказів дозволяє показати не лише факт існування сайту, а і спосіб, у який бренд використовується для залучення чи введення в оману споживача.
Після виявлення проблемного домену правовласник має діяти послідовно. Спершу доцільно зафіксувати сайт, домен, рекламу, контакти, реквізити для оплати, гарантійні заяви, відомості про продавця чи сервісний центр, а також наявні перенаправлення на інші ресурси. Далі необхідно перевірити відкриті реєстраційні дані доменного імені, хостинг і пов’язані вебресурси. Після цього – направити адресні повідомлення реєстратору, хостинг-провайдеру, маркетплейсу або агрегатору, через які сайт отримує трафік чи здійснює продажі, не обмежуючись загальною претензією, а вимагаючи вчинення конкретних дій: збереження статусу домену, надання ідентифікаційних відомостей, припинення доступу до контенту, зупинення розміщення чи просування спірних товарних пропозицій.
У випадках, коли реєстрант прихований, ідентифікувати порушника позасудово неможливо або є ризик швидкої втрати цифрових доказів, доцільним є звернення до суду із заявою про забезпечення доказів ще до подання позову. Господарський процесуальний кодекс і Цивільний процесуальний кодекс передбачають таку можливість, якщо є підстави припускати, що відповідний засіб доказування може бути втрачений, або його подання згодом стане неможливим чи істотно утрудненим.9; 10 Для доменних спорів цей крок є особливо важливим, оскільки саме на цій стадії можуть бути витребувані дані про реєстранта, адміністратора сайту, хостинг, інші технічні відомості або забезпечено огляд цифрових доказів до того, як вони будуть змінені чи видалені.
Окремо слід звернути увагу і на значення забезпечення позову. Для доменних спорів це не допоміжний, а системний інструмент, оскільки висока мобільність доменного імені як цифрового активу означає, що без оперативної заборони на зміну реєстранта, трансфер до іншого реєстратора або інші дії щодо домену майбутнє рішення по суті може втратити ефективність ще до моменту його ухвалення. Саме тому процесуальне законодавство, яке дозволяє вживати заходів забезпечення як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду, у цій категорії спорів має не формальне, а практично вирішальне значення.
Отже, судовий захист у спорах щодо доменних імен є базовим не лише тому, що він прямо передбачений законом. Його сила полягає у можливості поєднати матеріально-правові та процесуальні інструменти в одній справі, встановити факт порушення, визначити належний спосіб захисту, забезпечити збереження доказів, унеможливити подальшу зміну статусу доменного імені та, за наявності підстав, передати домен правовласнику й компенсувати завдану шкоду. Саме така модель дає можливість реально відновити контроль над брендом у цифровому середовищі.
Поряд із судовим захистом у спорах щодо доменних імен діє ще один важливий інструмент – адміністративна процедура, що проводиться у WIPO Arbitration and Mediation Center. Практична перевага цієї процедури полягає в тому, що вона дозволяє вирішити спір щодо доменного імені у стандартизованому порядку та правилами, у значно стисліші строки, ніж у звичайному національному судовому процесі. Водночас цей механізм не є повною заміною суду, оскільки він обмежений лише самим доменним конфліктом і не охоплює, зокрема, вимог про відшкодування шкоди.17; 18; 19
Важливо зазначити, що .UA Domain Name Dispute Resolution Policy застосовується не лише до приватних доменних імен другого рівня у домені .UA. У чинній редакції політики прямо зазначено, що вона поширюється також на низку доменних імен третього рівня в українському ccTLD .UA.: з 19.12.2019 вона застосовується до .COM.UA; з 06.05.2021 – до частини географічних доменів; з 01.02.2024 і 01.11.2024 – до додаткових публічних доменів; а з 15.02.2025 – зокрема до .IN.UA, .NET.UA, .ORG.UA та значної кількості інших публічних і географічних доменів. Це означає, що процедура WIPO в українських реаліях є релевантною не лише для класичного домену другого рівня .UA, а й для тих зон, у яких на практиці виникає найбільше зловживань.18
За своєю конструкцією .UA Policy є певною варіацією UDRP. Для успіху скарги заявник повинен довести три елементи: по-перше, що доменне ім’я є тотожним або схожим до ступеня змішування з торговельною маркою чи знаком обслуговування, щодо якого заявник має права; по-друге, що відповідач не має прав або законних інтересів щодо доменного імені; по-третє, що доменне ім’я було зареєстроване або використовується недобросовісно.18 На офіційній сторінці WIPO для .UA підкреслено, що для цієї політики достатньо довести або недобросовісну реєстрацію, або недобросовісне використання доменного імені, що є однією з ключових відмінностей від класичної UDRP.17
У багатьох доменних конфліктах проблема полягає не стільки в обставинах первинної реєстрації, скільки у фактичному способі використання домену: через нього можуть продаватися контрафактні товари, імітуватися офіційний магазин чи сервісний центр, здійснюватися перенаправлення на інший ресурс, використовуватися чужий бренд для комерційного перехоплення трафіку. Для таких ситуацій .UA Policy є зручною саме тому, що дозволяє концентруватися на доменному конфлікті як такому, без необхідності розгортати повноцінний багатосуб’єктний спір із супутніми вимогами. Водночас у складніших випадках, де правовласник прагне не лише припинити використання домену, а й стягнути шкоду або охопити ширший ланцюг порушення, звернення до суду зазвичай залишається сильнішим інструментом.
Відповідно до пункту 4(i) .UA Policy, засоби захисту у провадженні перед адміністративною комісією обмежені лише скасуванням доменного імені або переданням доменного імені заявнику. Політика не передбачає можливості стягнення збитків, немайнової шкоди чи покладення на відповідача інших цивільно-правових обов’язків.18 Саме тому WIPO-процедуру доцільно розглядати як інструмент швидкого відновлення контролю над доменом, але не як повну заміну судового захисту у ширшому аспекті.
WIPO на офіційній сторінці щодо .UA прямо зазначає, що якщо заявник просить про передання доменного імені, він має відповідати вимогам допустимості для реєстрації доменів другого рівня .UA відповідно до пункту 3.3 Регламенту особливостей реєстрації приватних доменних імен другого рівня в домені .UA.17; 6 Якщо ж цим вимогам заявник не відповідає, альтернативним засобом захисту є вимога про скасування доменного імені.17 Це важливо з практичної точки, бо неправильний вибір заявленого способу захисту може послабити навіть формально сильну позицію.
За .UA Rules відповідач має 20 днів із дати початку адміністративного провадження для подання відзиву, він може прямо попросити ще 4 календарні дні, і Центр WIPO автоматично надає таке продовження. За відсутності виняткових обставин адміністративна комісія має направити своє рішення до Центру WIPO протягом 14 днів із моменту призначення. Крім того, .UA Rules прямо встановлюють, що усні слухання не проводяться, у тому числі у формі телеконференції, відеоконференції чи вебконференції, якщо лише адміністративна комісія не визнає таке слухання винятково необхідним для вирішення скарги.19 Саме така чітка процедурність та визначеність чітких строків робить процедуру WIPO особливо привабливою для відносно чистих доменних спорів.
Водночас WIPO-процедура залишає можливість судового оскарження. Пункт 4(k) .UA Policy прямо передбачає, що обов’язкова адміністративна процедура не перешкоджає будь-якій зі сторін передати спір до суду компетентної юрисдикції як до початку провадження, так і після його завершення. Якщо адміністративна комісія ухвалює рішення про скасування або передання доменного імені, реєстратор очікує 10 робочих днів перед його виконанням, якщо за цей час отримає належне підтвердження про початок судового спору в судах України щодо відповідного доменного імені, автоматичного виконання не відбувається.18 Це означає, що WIPO і судове оскарження не виключають один одного та можуть співіснувати в межах загальної стратегії захисту бренду.
Отже, WIPO-процедура є ефективним спеціалізованим механізмом, але лише у належно окресленому колі випадків. Її перевагою є швидкість, стандартизованість, фокус на самому доменному конфлікті та можливість отримати рішення про скасування або передання доменного імені без тривалого національного процесу. Проте, з іншого боку ця процедура має вузький набір засобів захисту, відсутність механізму відшкодування шкоди та залежність від того, наскільки чистою є фактична модель порушення. Саме тому для правовласника питання зазвичай стоїть не як вибір між судовим оскарженням та WIPO, а як вибір правильної комбінації інструментів залежно від структури конкретного спору.
У спорах щодо доменних імен досудове реагування не слід сприймати як другорядний або суто формальний етап. Це окремий інструмент захисту, який дає шанс швидко локалізувати порушення без повноцінного судового процесу, формує доказову базу для майбутнього спору та дозволяє встановити, хто саме в цифровому ланцюгу реально контролює домен, контент і комерційну активність. Саме тому досудовий блок має будуватися як самостійна стратегія захисту бренду.
Першим адресатом такого реагування є реєстратор доменного імені. Його роль є особливо важливою тоді, коли спір стосується не лише незаконного використання торговельної марки, а й питання фактичного контролю над доменом: зміни реєстранта, трансферу, збереження поточного статусу доменного імені або подальшого переделегування. З огляду на це звернення до реєстратора має бути максимально предметним, із чіткою ідентифікацією доменного імені, обґрунтуванням прав заявника на відповідне позначення, описом характеру порушення і конкретною вимогою надати відомості, зберегти статус-кво, не допустити зміни реєстраційних даних або добровільно виконати вимогу правовласника. У доменних спорах саме робота з реєстратором часто дозволяє або швидко вирішити проблему, або, навпаки, зафіксувати відмову, яка згодом буде використана для судового захисту.
Другим ключовим адресатом є хостинг-провайдер або інший постачальник послуг проміжного характеру. Закон України «Про електронну комерцію» передбачає, що постачальник послуг постійного зберігання інформації на запит одержувача послуг хостингу не несе відповідальності за зміст такої інформації та за шкоду, завдану внаслідок використання результатів таких послуг, якщо у нього відсутні відомості про незаконну діяльність або обставини, що вказують на її ознаки, а після отримання таких відомостей він вдається до швидких дій з метою усунення можливості доступу чи припинення доступу до інформації. Водночас стаття 17 Закону прямо встановлює, що постачальник послуг проміжного характеру несе відповідальність за зміст переданої та отриманої інформації та за шкоду, завдану внаслідок використання результатів таких послуг, якщо у його діях відсутні обставини, що звільняють його від відповідальності, передбачені статтею 9.20
Із практичного погляду це означає просту, але принципову річ, що правовласнику недостатньо просто повідомити про своє невдоволення, його завдання перевести провайдера зі стану формальної необізнаності у стан належного повідомлення про конкретне порушення. Саме тому ефективне звернення до хостинг-провайдера у доменному спорі має містити не загальні скарги, а чітку структуру, що містить дані про права на торговельну марку, перелік конкретних доменів і URL, опис способу порушення, пояснення, у чому саме полягає змішування з брендом, фіксацію вебсторінок, а за наявності також судові рішення або інші офіційні документи, що підтверджують незаконність використання відповідного позначення.
Показовими у цьому контексті є підходи міжнародних провайдерів. Зокрема, Hetzner на сторінці, присвяченій виконанню Digital Services Act, прямо вказує на окрему форму для повідомлень про незаконний контент та зазначає, що модерація і обмеження контенту користувачів здійснюються з урахуванням моделі «notice and take down» відповідно до статті 6(1) DSA.21
У випадку отримання повідомлення про незаконний контент або набуття знань про нього іншим шляхом Hetzner інформує клієнта, вимагає негайно усунути контент або надати пояснення, встановлює строк для відповіді, а після спливу строку та ручної перевірки може навіть заблокувати IP-адресу, через яку доступний відповідний контент.21 Такий підхід загалом узгоджується з Регламентом (ЄС) 2022/2065, стаття 16 якого зобов’язує провайдерів хостингових послуг запровадити механізми, що дозволяють будь-якій особі чи організації повідомляти про конкретні одиниці інформації, які вони вважають незаконним контентом, причому такі механізми мають бути легкодоступними, зручними та забезпечувати подання повідомлень виключно в електронній формі.22
Третім адресатом є маркетплейси, прайс-агрегатори та інші комерційні платформи, які фактично забезпечують споживчий трафік до спірного ресурсу. Їхня роль у доменних конфліктах часто недооцінюється, хоча на практиці саме така платформа може бути каналом масового просування інтернет-магазину, що використовує чужий бренд. Показовими є правила рекламного обслуговування Hotline. Вони прямо вимагають, щоб товарні пропозиції містили достовірну інформацію і відповідали реальній актуальній пропозиції магазину, а також щоб товарна пропозиція на hotline.ua відповідала змісту тієї сторінки сайту, на яку веде посилання переходу. Окремо правила забороняють розміщення підробок товарів і надають платформі право вимагати документи для підтвердження оригінальності товару. Більше того, у разі порушення правил Hotline може спочатку направити попередження, потім зупинити публікацію товарних пропозицій на строк до 60 календарних днів, а в разі повторних або системних порушень – розірвати договір в односторонньому порядку.23
З цього випливає важливий практичний висновок про те, що багато платформ мають значно ширший інструментарій реагування, ніж готові визнавати у комунікації з правовласником. Якщо правила самої платформи дозволяють перевіряти відповідність фіду посадковій сторінці, вимагати документи щодо оригінальності товару, зупиняти публікацію і припиняти договірні відносини, то вимога правовласника про припинення просування ресурсу, який імітує офіційний бренд або продає ймовірно контрафактний товар, не виходить за межі правового інструментарію такої платформи. Таким чином, питання полягає не в повній відсутності повноважень, а в готовності ними скористатися.
З практичної точки зору найефективніше досудове реагування в доменних спорах має бути багатоканальним. Одного звернення, як правило, недостатньо. Паралельно варто працювати щонайменше за трьома напрямами: із реєстратором – щодо статусу доменного імені та збереження реєстраційних даних; із хостинг-провайдером – щодо унеможливлення доступу до незаконного контенту; із платформою чи агрегатором – щодо припинення просування, розміщення або перенаправлення трафіку на спірний ресурс. Така комбінована стратегія дає шанс не просто підготувати майбутні позовні вимоги, а реально скоротити функціонування порушення ще до отримання судового рішення.
Отже, досудове реагування не є факультативним елементом, навпаки, саме воно часто визначає, чи зможе правовласник швидко локалізувати порушення, зафіксувати пов’язану цифрову інфраструктуру та поставити всіх проміжних учасників від реєстратора до платформи у ситуацію, коли подальша бездіяльність уже не виглядатиме нейтральною. У сучасних доменних конфліктах це не просто підготовка до суду, а повноцінний інструмент захисту бренду.
Кримінально-правовий механізм у спорах щодо доменних імен не слід розглядати як універсальну відповідь на будь-яке порушення бренду в мережі Інтернет. Його доцільно використовувати тоді, коли домен є лише елементом ширшої протиправної моделі, яка полягає у систематичному продажі контрафактної продукції, реалізації товарів нелегального походження, імітації офіційного сервісного центру, використання чужого бренду для масштабного комерційного перехоплення трафіку або вчинення таких дій кількома особами за попередньою змовою. Саме в таких випадках спір перестає бути суто цивільно-правовим або господарським і набуває ознак кримінально караного діяння, що посягає на права інтелектуальної власності.
Нормативною основою в даному випадку є стаття 229 Кримінального кодексу України. Вона передбачає відповідальність за незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об’єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі. Частина друга цієї статті охоплює ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони завдали матеріальної шкоди у великому розмірі. Частина третя стосується дій, вчинених службовою особою з використанням службового становища, організованою групою, або таких, що завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі. Примітка до статті 229 визначає, що матеріальна шкода вважається завданою в значному розмірі, якщо її розмір у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, у великому розмірі – якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі – якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.24
Саме ця конструкція норми пояснює, чому кримінальний трек у доменних спорах є водночас потенційно сильним і процесуально складним. На відміну від судового захисту у господарській чи цивільній справі, для запуску кримінально-правового механізму недостатньо лише встановити сам факт незаконного використання торговельної марки в доменному імені чи на вебсайті. Базова кваліфікація за частиною першою статті 229 КК України є матеріальною, необхідно показати саме матеріальну шкоду і її розмір.24 Відповідно, у практичному вимірі критичним стає не лише доведення прав на знак, а й доказування того, які саме майнові втрати спричинило незаконне використання бренду: втрата продажів, відтік клієнтів, витрати на реагування, знецінення товарного потоку, збитки від реалізації підробок чи неавторизованого сервісу тощо.
Це несе за собою прямий процесуальний наслідок і для статусу потерпілого. Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає, що юридична особа може бути потерпілою у кримінальному провадженні, якщо кримінальним правопорушенням їй завдано майнової шкоди. Крім того, до обставин, які підлягають доказуванню, КПК прямо відносить вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.25 Тому у справах за статтею 229 КК України для правовласника принципово важливо формувати доказовий блок щодо майнових наслідків такого порушення.
З цього випливає і особливість змісту заяви про кримінальне правопорушення. У доменних спорах вона має бути значно більш предметною, ніж звичайна скарга про незаконне використання бренду. Доцільно одразу додавати документи, що підтверджують права на торговельну марку, фіксацію вебсторінок і змісту сайту, дані про доменне ім’я та пов’язані ресурси, підтвердження комерційної активності через спірний ресурс, результати контрольної закупівлі, реквізити для оплати, дані про доставку, звернення споживачів, а також обґрунтований розрахунок шкоди. Саме від якості цього початкового пакета часто залежить, чи буде кримінальне провадження мати реальну перспективу, чи залишиться на рівні формальної реєстрації.
Окрему увагу варто звернути на кваліфікуючі ознаки, пов’язані з вчиненням злочину кількома особами. Частина друга статті 229 КК України оперує конструкцією «за попередньою змовою групою осіб», а частина третя – конструкцією «організованою групою». Відповідно до статті 28 КК України, злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили дві або більше особи, які заздалегідь домовилися про спільне вчинення; організованою групою – якщо в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше особи, які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання, об’єднане єдиним планом із розподілом функцій.24 Для онлайн-схем це має особливе значення. Формально різні ролі реєстранта домену, адміністратора сайту, отримувача платежів, особи, що організовує доставку, та технічного виконавця ще не означають автоматично наявності групи або організованої групи. Але якщо зібрані докази вказують на узгоджений розподіл функцій, повторюваність моделі та єдиний план використання чужого бренду, така кваліфікація стає цілком реальною.
Ще одним практичним аспектом є підслідність таких категорій справ. Кримінальний процесуальний кодекс України відносить кримінальні правопорушення, передбачені статтею 229 КК України, до підслідності детективів органів Бюро економічної безпеки України.25 Це означає, що звернення до БЕБ у справах про системне незаконне використання торговельної марки в доменах, на вебсайтах і в пов’язаних каналах електронної комерції є процесуально логічним кроком, особливо коли йдеться про комерційний масштаб порушення, рух коштів, груповий характер дій або необхідність швидко встановити пов’язаних осіб і активи.
Водночас не слід переоцінювати можливості кримінального провадження як самодостатнього інструменту відновлення права на домен. Ні стаття 229 КК України, ні процесуальні механізми КПК не замінюють собою судового рішення про заборону використання знака чи про переделегування доменного імені. Натомість кримінальне провадження може виконувати іншу функцію, а саме встановити осіб, що стоять за схемою, збирати докази через процесуальні інструменти досудового розслідування, ініціювати арешт майна для збереження речових доказів або забезпечення відшкодування шкоди, а також підвищувати тиск на порушника там, де звичайна претензійна чи цивільна модель вже не працює. Саме тому кримінально-правовий інструмент у доменних спорах слід розглядати не як альтернативу судовому оскарженню чи WIPO-процедурі, а як допоміжний механізм для випадків, коли порушення набуває системного, комерційно масштабного і суспільно небезпечного характеру.
Отже, звернення до кримінально-правового механізму є виправданим насамперед тоді, коли незаконне використання бренду через домен супроводжується доведеною майновою шкодою, ознаками повторності, групового характеру дій або організованої схеми збуту. У таких випадках стаття 229 КК України може стати не декларативним, а цілком практичним інструментом. Однак його ефективність прямо залежить від того, наскільки ретельно правовласник підготує доказову базу саме щодо шкоди, суб’єктного складу та комерційного механізму порушення.
Попри наявність в Україні кількох робочих інструментів захисту бренду в доменних спорах, чинна модель залишається неповною. Для приватних доменних імен другого рівня в домені .UA діє запобіжний механізм, оскільки їх делегування пов’язане з наявністю прав на відповідний знак для товарів і послуг. Натомість у публічних доменах, зокрема в сегменті доменів третього рівня, реєстрація є значно відкритішою, а тому саме ці зони найчастіше використовуються для імітації під відомі бренди, продажу контрафактної чи нелегально ввезеної продукції, а також для імітації офіційних магазинів і сервісних центрів.
Першим очевидним напрямом удосконалення є процедура переделегування доменного імені у випадках переходу прав на торговельну марку. На практиці перехід права на знак ще не означає автоматичного переходу фактичного контролю над відповідним доменом. Особливо гостро ця проблема проявляється у випадках звернення стягнення на торговельну марку, продажу активів, корпоративної реструктуризації чи іншого правонаступництва. Саме тому доцільно встановити чіткий порядок дій реєстратора у таких ситуаціях: визначити перелік документів, достатніх для зміни реєстранта, строки реагування, порядок тимчасового збереження статус-кво та наслідки безпідставної відмови у виконанні вимоги нового правовласника.
Наступним напрямком є запровадження більш чітких правил реагування для реєстраторів і хостинг-провайдерів після належного повідомлення про порушення. Закон України «Про електронну комерцію» вже містить загальну модель, за якою постачальник послуг проміжного характеру звільняється від відповідальності за умови відсутності відомостей про незаконну діяльність та за умови швидкого реагування після отримання таких відомостей.20 Однак ця модель не деталізує доменні та контентні спори настільки, щоб правовласник, реєстратор і хостинг-провайдер мали зрозумілий алгоритм дій, який передбачатиме які саме відомості повинне містити повідомлення, у які строки має бути розглянуто звернення, чи зобов’язаний посередник зберегти технічні дані й статус домену до вирішення спору, а також які наслідки матиме повна бездіяльність після належно обґрунтованого повідомлення тощо.
Ще одним напрямком є врегулювання ролі цифрових платформ, маркетплейсів і прайс-агрегаторів. На практиці саме вони часто забезпечують споживчий трафік до спірного ресурсу, але водночас займають максимально обережну позицію і нерідко вимагають попереднього судового рішення навіть у випадках, коли правовласник надає достатній пакет доказів очевидного порушення. Водночас європейська модель, закріплена у статті 16 Регламенту (ЄС) 2022/2065, виходить із необхідності існування доступних і дієвих електронних механізмів повідомлення про незаконний контент та належного реагування на такі повідомлення.22 Саме тому українське регулювання потребує більш чіткої моделі “notice-and-action” не лише для хостинг-провайдерів, а й для платформ, які фактично забезпечують просування, розміщення або комерційну монетизацію спірного ресурсу.
Наступним напрямком є питання підвищення правової визначеності для самих цифрових посередників. Сьогодні значна частина їхньої поведінки у доменних спорах визначається внутрішніми правилами, договірними моделями або надто широким розумінням власної нейтральності. У результаті реєстратори, провайдери чи платформи, які технічно здатні швидко обмежити порушення або принаймні не допустити його поглиблення, нерідко займають вичікувальну позицію й перекладають увесь тягар реагування на правовласника та суд. Така модель фактично подовжує існування порушення і створює сприятливе середовище для системного використання публічних доменів як інструменту обману споживача.
Крім того, слід звернути увагу на те, що чинна .UA Domain Name Dispute Resolution Policy уже поширюється не лише на приватні домени другого рівня .UA, а й на низку публічних та географічних доменів, включно з .com.ua, .in.ua, .net.ua, .org.ua та іншими. Це позитивний крок, однак сама по собі адміністративна процедура у WIPO не вирішує всіх проблем національного рівня. Вона не замінює чіткого механізму переделегування у випадку переходу прав на торговельну марку, правил оперативного реагування реєстраторів, хостинг-провайдерів та платформ на очевидне незаконне використання бренду.
Окремо варто враховувати і новий Закон України «Про захист прав споживачів» № 3153-IX. Його положення формують ширшу рамку захисту споживачів у сфері електронної комерції. Закон, зокрема, передбачає Портал е-покупець, автоматизовану систему перевірених продавців, обов’язок суб’єктів електронної комерції зареєструватися на цьому порталі, використання позначення «перевірений продавець», а також розміщення такого позначення на маркетплейсах, класифайдах і прайс-агрегаторах. Закон також деталізує правила дистанційних договорів і механізми розгляду споживчих скарг.
Водночас цей Закон ще не набрав чинності, оскільки відповідно до прикінцевих положень набирає чинності через один рік з дня опублікування, але не раніше дня припинення чи скасування воєнного стану, крім окремо визначених положень.
Таким чином, навіть після введення цього Закону в дію він не замінить спеціального механізму реагування на доменні порушення, але може частково посилити прозорість електронної комерції та ідентифікацію продавців.
Отже, ключове завдання майбутнього врегулювання полягає не в повному перегляді існуючої доменної моделі, а у врегулюванні її найбільш вразливих моментів. Передусім йдеться про чітку процедуру переделегування доменного імені при переході прав на торговельну марку, зрозумілий механізм “notice-and-action” для реєстраторів, хостинг-провайдерів і платформ; а також визначення меж відповідальності цифрових посередників у випадках, коли після належного повідомлення вони продовжують фактично підтримувати очевидне порушення прав на бренд. Без цих змін захист правовласника і надалі залишатиметься переважно постфактум, а не превентивним.
Спори щодо доменних імен давно вийшли за межі вузького технічного питання адміністрування адресного простору. У цифровій економіці доменне ім’я виконує функцію комерційного ідентифікатора бренду, каналу комунікації зі споживачем і точки доступу до товарів та послуг, а тому його неправомірне використання фактично стає формою порушення прав на торговельну марку, інструментом перехоплення клієнтського трафіку та способом введення споживача в оману.
Водночас українські доменні спори не є однорідними. Для приватних доменних імен другого рівня в домені .UA діє модель попереднього контролю через права на торговельну марку, що частково стримує найпростіші форми кіберсквотингу. Натомість у публічних доменах, зокрема .com.ua, .in.ua, .net.ua чи .org.ua, ризик зловживань є значно вищим, оскільки реєстрація не пов’язана з попередньою перевіркою прав на знак, а захист правовласника фактично починається вже після виникнення порушення. Саме тому першим кроком у кожному такому конфлікті має бути правильне визначення доменної моделі, від якої залежить і вибір інструмента захисту.
Базовим механізмом у цій категорії справ залишається судовий захист. Його сильна сторона полягає не лише у можливості констатувати факт порушення, а й у здатності поєднати в межах однієї справи кілька способів захисту: заборону використання позначення, припинення порушення, переделегування доменного імені, забезпечення доказів, забезпечення позову та, за наявності підстав, відшкодування шкоди. Саме суд дозволяє працювати не лише з окремим доменним записом, а з усією інфраструктурою порушення – вебсайтом, пов’язаними ресурсами, цифровими посередниками та комерційною моделлю використання бренду.
Разом із тим суд не є єдиним інструментом. У випадках відносно чистого доменного конфлікту, де ключове значення мають права на знак, відсутність законного інтересу у відповідача та недобросовісна реєстрація або використання доменного імені, значну практичну цінність має адміністративна процедура у WIPO. Її перевагами є швидкість, стандартизованість і фокус на самому доменному спорі, однак вона не замінює судового захисту в тих випадках, коли йдеться про ширший комплекс вимог, зокрема про відшкодування шкоди або роботу з кількома залученими суб’єктами.
Не менш важливим є й досудове реагування. У більшості випадків правовласник має справу не з одним порушником, а з цілим ланцюгом посередників: реєстратором, хостинг-провайдером, маркетплейсом, прайс-агрегатором, платіжною інфраструктурою. За таких умов ефективна стратегія має бути багатоканальною, не лише локалізувати порушення, а й зафіксувати цифрову інфраструктуру спору, перевести проміжних учасників зі стану формальної необізнаності у стан належного повідомлення та підготувати належну доказову базу для подальшого захисту.
Кримінально-правовий інструмент у цій системі не є основним, однак у певних випадках він є виправданим. Коли домен використовується як елемент системної схеми продажу контрафакту, імітації офіційного сервісу чи масштабного незаконного збуту під чужим брендом, а порушення супроводжується матеріальною шкодою, повторністю або груповим характером дій, стаття 229 КК України може стати практичним механізмом впливу. Водночас цей інструмент вимагає особливо ретельного доведення шкоди, суб’єктного складу та комерційної моделі порушення.
Отже, у спорах щодо доменних імен не існує універсального засобу захисту. Ефективність визначає не вибір між судом, WIPO-процедурою, претензійним порядком чи кримінальним провадженням як таким, а правильна комбінація цих механізмів залежно від структури конкретного спору. Для правовласника вирішальними є швидка фіксація порушення, правильна кваліфікація доменної моделі, робота з усіма релевантними учасниками цифрового ланцюга та вибір такого способу захисту, який не лише фіксує порушення, а реально відновлює контроль над брендом у цифровому середовищі.