Конфлікт щодо належності прав у спорах стосовно ІТ-продуктів зазвичай виникає не на стадії розробки, а тоді, коли продукт починає приносити дохід, готується до продажу, проходить юридичну перевірку або стає предметом корпоративного конфлікту. До цього моменту сторони нерідко вважають, що якщо ІТ-продукт або програмний код створено на замовлення чи за кошти компанії, то й питання належності прав нібито вирішене саме собою. Однак практика таких спорів свідчить про протилежне. У сфері інтелектуальної власності конфлікт зазвичай починається саме там, де сторони свого часу не розрізнили автора, правовласника, користувача та особу, яка лише організувала або профінансувала створення відповідного результату.
Для спорів щодо ІТ-продуктів характерна ще одна особливість, вони часто виходять за межі суто національного спору про авторське право. У практиці технологічного бізнесу такі конфлікти нерідко поєднують питання належності майнових прав, доступу до технічної інфраструктури, використання конфіденційної інформації, виконання ліцензійних умов і збереження комерційної таємниці. У матеріалах WIPO, присвячених вирішенню спорів у сфері програмного забезпечення, окремо звертається увага на те, що для технологічних спорів особливого значення набувають конфіденційність, спеціалізація вирішення спору, процесуальна гнучкість і придатність процедур до транскордонних правовідносин. Для української практики це важливо насамперед як нагадування про те, що спір щодо програмного коду майже ніколи не є спором лише про код.
Однією з методологічних помилок у таких спорах є сприйняття ІТ-продукту як одного об’єкта права. Насправді цифровий продукт майже завжди складається з кількох різних результатів інтелектуальної діяльності, правовий режим яких не збігається. У його структурі можуть одночасно існувати комп’ютерна програма, база даних, графічні елементи, технічна документація, тексти, візуальні рішення, а також позначення, під якими продукт виводиться на ринок. Закон України «Про авторське право і суміжні права» передбачає, що охорона комп’ютерної програми поширюється на програми, виражені у вихідному або об’єктному кодах, якщо вони є оригінальними, і надається саме формі вираження програми. Водночас графічний інтерфейс користувача, набір виконуваних функцій, формат файлів даних, а також ідеї, принципи, алгоритми і мови програмування не охороняються як форма вираження комп’ютерної програми. Тому питання, кому саме належить ІТ-продукт у юридичному сенсі, завжди потребує попереднього уточнення про те який саме елемент цього продукту є предметом спору.
Міжнародно-правовий контекст підтверджує, що такий підхід не є особливістю лише українського законодавства. Україна є учасницею Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, яка набула чинності для України 25 жовтня 1995 року. Крім того, Україна приєдналася до Договору ВОІВ про авторське право, стаття 4 якого прямо встановлює, що комп’ютерні програми охороняються як літературні твори у розумінні статті 2 Бернської конвенції незалежно від способу чи форми їх вираження. Додатково Україна як член Світової організації торгівлі з 16 травня 2008 року пов’язана й стандартами Угоди ТРІПС, яка так само виходить із розмежування між ідеєю та її вираженням. Отже, український підхід до охорони програмного коду спирається не лише на національний закон, а й на усталені міжнародні стандарти авторсько-правової охорони програмного забезпечення.
Показовим у цьому контексті є рішення Суду Європейського Союзу у справі C-406/10, SAS Institute Inc. v World Programming Ltd. Суд дійшов висновку, що функціональність комп’ютерної програми, мова програмування та формат файлів даних, які використовуються для реалізації її функцій, не становлять форму вираження програми і, відповідно, не охороняються авторським правом. Суд окремо наголосив, що надання авторсько-правової охорони функціональності програми фактично означало б монополізацію ідей на шкоду технологічному прогресу та промисловому розвитку. Для спорів щодо ІТ-продуктів цей підхід має практичне значення, оскільки ще раз підкреслює, що в суді необхідно відмежовувати охоронюваний програмний код від неохоронюваної функціональності, алгоритмічної логіки чи загальної концепції рішення.
Ще однією помилкою є ототожнення автора з правовласником. Автором може бути лише фізична особа, яка своєю творчою діяльністю створила твір. Компанія не може бути автором програмного коду, але може бути носієм майнових прав на нього – повністю, частково або спільно з іншою особою, якщо це випливає із закону чи договору. Саме тому в ІТ-спорі недостатньо встановити, хто фактично писав код. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про авторське право і суміжні права» суб’єкт авторського права має право використовувати твір будь-яким способом, а серед способів використання зазначено, зокрема, відтворення та розповсюдження. Крім того, ч. 3 ст. 9 Закону встановлює, що для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація авторського права чи будь-яке інше спеціальне його оформлення. Саме тому у спорі щодо програмного коду необхідно окремо з’ясувати, кому належать майнові права на його використання, зміну, відтворення, поширення та інші способи комерційного використання. Цей підхід підтверджується Верховним Судом у постанові Касаційного господарського суду від 20.02.2025 у справі № 910/19775/23. Судом зазначено, що авторське право виникає з моменту створення твору і не потребує реєстрації, а свідоцтво про реєстрацію авторського права лише засвідчує авторство, але не є підставою виникнення авторських прав. Для спорів щодо програмного коду цей висновок є принциповим, оскільки формальна реєстрація не замінює аналізу того, хто саме створив відповідний об’єкт і в якому правовому режимі відбулося набуття майнових прав.
Ключове значення в таких спорах має правовий режим створення результату. Для ІТ-сфери це, як правило, створення об’єкта у зв’язку з виконанням трудового договору, створення за замовленням або передання прав на вже існуюче рішення. Загальні правила щодо об’єктів права інтелектуальної власності закріплені у ч. 2 ст. 429 та ч. 2 ст. 430 Цивільного кодексу України, які виходять із моделі спільної належності майнових прав працівникові й роботодавцю, а також творцеві й замовникові, якщо інше не встановлено Кодексом, договором або законом. Водночас щодо творів спеціальне регулювання містять ч. 3 і ч. 4 ст. 440 Цивільного кодексу України, які передбачають перехід майнових прав відповідно до роботодавця або замовника з моменту створення твору, якщо інше не передбачено договором чи законом. Оскільки комп’ютерна програма охороняється як твір, у спорах щодо програмного коду саме співвідношення цих норм набуває вирішального значення.
Звідси випливає базовий практичний висновок про те, що сам факт фінансування розробки або оплати послуг програміста ще не дає вичерпної відповіді на питання про правовласника. Оплата підтверджує господарський зв’язок між сторонами, але не усуває потреби з’ясувати, що саме створювалося, у якому правовому режимі, як індивідуалізовано результат і в якому обсязі сторони погодили належність майнових прав. Особливо це важливо в ситуаціях, коли продукт створювався поетапно, кількома особами, з використанням раніше написаних фрагментів коду або сторонніх компонентів. У такому разі формула усі права на продукт належать замовнику нерідко виявляється занадто загальною, якщо з договору та технічної документації неможливо зрозуміти, про який саме результат ідеться. З огляду на те, що закон охороняє форму вираження програми, а не її ідею чи функціональне призначення, питання точної ідентифікації об’єкта стає одним із центральних у спорі.
Окремо слід розрізняти передання майнових прав і надання дозволу на використання. На практиці ці правові конструкції часто змішують, хоча їхні наслідки відрізняються принципово. Якщо сторони погодили передання майнових прав, ідеться про зміну правового титулу на об’єкт. Якщо ж оформлено лише ліцензію, одна сторона надає іншій дозвіл використовувати відповідний об’єкт у певній сфері, у визначених межах і на певних умовах. Для спорів щодо програмного коду це має особливе значення, тому що доступ до сховища коду, серверної інфраструктури чи облікових записів ще не означає набуття виключних майнових прав. Більше того, вимога до форми таких правочинів прямо закріплена в законі. Відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 1107 Цивільного кодексу України правочин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій (електронній) формі, а у разі недодержання цієї форми такий договір є нікчемним. Спеціальне регулювання у сфері авторського права містить і ст. 48 Закону України «Про авторське право і суміжні права», яка так само виходить із необхідності письмової (електронної) форми правочинів щодо розпоряджання майновими правами на об’єкти авторського права. Таким чином, відсутність належно оформленої договірної моделі в ІТ сфері, є не звичайним технічним недоліком, а прямою правовою вразливістю.
Саме тому в суді вирішальне значення мають не загальні пояснення сторін про спільну роботу над продуктом, а ланцюг конкретних доказів. У спорах про програмний код це, як правило, технічне завдання, опис функціоналу, акти приймання-передачі, дані про постановку та виконання завдань, історія змін у сховищі коду, внутрішнє листування, документи щодо залучення працівників або підрядників, а також положення договорів, які дають змогу зрозуміти, чи йшлося про створення нового об’єкта, доопрацювання вже існуючого рішення чи лише про надання права користування. В офіційних оглядах Верховного Суду серед причин скасування рішень у спорах щодо інтелектуальної власності прямо називаються неповне встановлення обставин справи та порушення правил оцінки доказів. В справі № 910/19775/23 щодо службового твору Верховний Суд також виходив не з формальних заяв сторін, а з необхідності належно дослідити обставини створення об’єкта та правовий режим такого результату. Для ІТ-спорів це означає просту річ, виграє не той, хто стверджує про свою участь у проєкті, а той, хто може відтворити документально безперервний ланцюг створення і переходу прав.
Отже, спори щодо ІТ-продуктів і програмного коду майже ніколи не зводяться лише до з’ясування того, хто першим написав певний фрагмент програми. У центрі такого спору перебувають значно ширші питання, який саме об’єкт було створено, хто є його автором, у якому правовому режимі він виник, що передбачає договір і чи підтверджується документально належність майнових прав. Саме тому врегульовувати питання правовласника потрібно ще на старті проєкту, а не після виходу продукту на ринок. Інакше навіть успішне технологічне рішення може виявитися юридично нестабільним активом, право на який доведеться захищати вже в суді.